ВОЛОДИМИР БОГАТИР, адвокат, Заслужений юрист України

Попри воєнний стан, Україна продовжує виконувати свої міжнародні зобов’язання у кримінально-правовій площині стосовно видачі (екстрадиції) осіб. Щоправда, інтенсивність співробітництва значно вщухла через зникнення зав’язків РФ і РБ.

Хто головний

Нагадаємо, правові підстави для такого міжнародно-правового співробітництва визначаються Конвенцією про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року, а також Європейською конвенцією про видачу правопорушників 1957 року. Додатково існують двосторонні та багатосторонні міжнародні договори між окремими країнами. Усі вони, зважаючи на положення Конституції, є частиною національного законодавства.

Відповідно до Кримінального процесуального кодексу, центральними органами України щодо видачі особи (екстрадиції) є Офіс Генерального прокурора та Міністерство юстиції. Перший відповідальний за обмін підозрюваними і обвинуваченими в рамках досудового розслідування, друге – підсудними і засудженими під час судового провадження або виконання вироку.

Саме Мін’юст та ОГП звертаються до органів іноземних держав із запитами про екстрадицію та розглядають аналогічні запити з-за кордону, організовують проведення екстрадиційної перевірки, а також передачу осіб, щодо яких прийнято рішення про видачу.

Завдання фактичної передачі осіб покладена на Департамент з питань виконання покарань Мін’юсту, Нацполіцію та МВС.

Як саме відбувається процес – можна дізнатися з Інструкції про порядок здійснення міжнародного співробітництва з питань взаємної правової допомоги, видачі правопорушників (екстрадиції), передачі (прийняття) засуджених осіб, виконання вироків та інших питань міжнародного судового співробітництва у кримінальному провадженні під час судового провадження (затверджена наказом Міністерства юстиції від 19.08.2019 № 2599/5). Цей документ було видано за погодження з усіма залученими до процесу установами.

Доля РФ, РБ - з 87% до 0

На наше прохання Департамент виконання кримінальних покарань Мін’юсту надав статистичні дані за 2021 – 2023 роки (останній рік по травень включно) щодо кількості осіб виданих та переданих з України до іноземних держав та навпаки - в Україну з іноземних держав.

З цієї інформації випливає, що аж до повномасштабного вторгнення і військової агресії РФ та РБ залишались ключовими партнерами України у питанні екстрадиції.

Так, у 2021 році в Україну з різних країн світу Україні було передано 140 осіб. При цьому РФ за нашими запитами вислала 109, а РБ – 13 ув’язнених. Загалом це 87,1%. Іншими словами, майже дев’ять з десяти усіх екстрадицій надходили з країн-агресорок.

Для порівняння, у цей же рік засуджених з інших країн надійшло лише 18: семеро – з Польщі, четверо – з Чехії, по одному видали Болгарія, Об’єднане Королівство, Грузія, Данія, Італія, Нідерланди та Словаччина.

Очевидно до березня 2022 року РФ та РБ також встигли передати Україні чотирьох засуджених (3 та 1 відповідно), що за підсумками року дало показник «долі» у 23,5%. Адже усього було передано лише сімнадцятьох: десятьох дала Польща, ще по одному - Іспанія, Німеччина та Чехія.

І можна говорити, що у поточному році інтенсивність залишається на цьому ж рівні. За даними з січня по травень: Польща – 4; Греція, Латвія та Швеція – по одній особі. Країни-агресорки у зведеній статистиці більше не фігурують.

Відносно співмірними є цифри екстрадиції засуджених з України в інші країни. Тут загальні тенденції є схожими з попередніми показниками.

У 2021 році в цілому ми видали 84-х осіб. З них 18 – до РФ, а 4 – до Білорусі (тобто, кожен четвертий). Серед лідерів за інтенсивністю співробітництва можна також назвати Молдову (9), Німеччину та Туреччину (8), Азербайджан та Румунія (4). Далі йдуть Франція (3), Австрія, Бельгія, Болгарія, Грузія, Естонія, Казахстан, Польща, Угорщина, Швейцарія (по 2), Італія, Латвія, Північна Македонія, Словаччина, Узбекистан, Чехія, Фінляндія (по 1).

На наступний рік кількість екстрадованих упала майже у три рази. Тут лідером стали Молдова (7), Німеччина (4), Азербайджан, Румунія та Туреччина (по 3). Також ми видали до РФ і Узбекистану по дві особи, а також в Грузію, Ізраїль, Іспанію, Кувейт, Лівію, Литву, Польщу, Таджикистан і Угорщину (по 1).

2023 рік, схоже стане найбіднішим за кількістю виданих. Адже за 5 місяців, що минули, до Молдови поїхали 2 особи, ще по одній – в Азербайджан, Ізраїль, Казахстан, Польщу, Румунію та Словаччину.

Вплив війни

Очевидно, що виїзд за межі України у своїй більшості супроводжується з такими правовими статусами, як тимчасовий захист на підставі війни, так і політичного притулку з міжнародним захистом.

Статус тимчасового захисту, який отримано в країнах Європейського Союзу, здебільшого забезпечує захист від екстрадиції або повернення до країни походження на підставі захисту від переслідування або серйозної шкоди якої може бути завдано особі та порушено її права. Однак, сам факт існування конфлікту чи війни не є достатнім підґрунтям для надання статусу тимчасового захисту.

Країни Європейського Союзу мають власні процедури визнання статусу тимчасового захисту, які базуються на визначенні ризиків для життя, свободи та безпеки заявника. У більшості випадків, отримання статусу тимчасового захисту пов'язане з індивідуальним ризиком переслідування або серйозної шкоди з боку влади або інших осіб.

Таким чином, якщо заявник отримав статус тимчасового захисту на підставі індивідуальних обставин, які пов'язані з війною, то це може стати підґрунтям для відмови в екстрадиції або іншому поверненні до України, але кінцеве рішення приймається компетентним органом на підставі внутрішнього законодавства країни, де перебуває заявник.

Сам статус тимчасового захисту регулюється низкою міжнародних правових актів, зокрема:

  • Конвенцією про статус біженців 1951 року та її Протоколом 1967 року, які визначають, хто може бути визнаний біженцем та надають захист від переслідування.

  • Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, яка надає захист прав людини, включаючи право на життя та свободу від катувань або нелюдського або принизливого поводження або покарання.

  • Директивою Європейського Союзу про статус біженця 2004 року, яка містить правила щодо визнання статусу біженця в країнах-членах Європейського Союзу та надання статусу тимчасового захисту.

  • Конвенцією про правову допомогу та правові відносини з питань цивільного, трудового та сімейного права та про правову допомогу у кримінальних справах між державами-членами Співдружності Незалежних Держав 2002 року, яка регулює питання про правову допомогу між країнами-учасницями, зокрема щодо екстрадиції, але не стосується статусу тимчасового захисту.

  • Декларацією ООН про права біженців та осіб без громадянства 1954 рокуяка містить основні принципи щодо захисту прав біженців та осіб без громадянства, включаючи право на захист від примусового повернення в країну, де їм загрожує переслідування.

Коефіцієнт корисної дії – від 8,7% до 346%

Аналізуючи статистичні дані, варто враховувати, що на практиці запити на екстрадицію від партнерів задовольняються далеко не завжди. Щоправда, як виявилося, і тут бувають аномалії. Загальними даними (без розкриття конкретних країн) поділилися в Офісі Генерального прокурора. Вони стосуються результатів роботи прокурорів за зверненнями іноземних і українських установ про надання допомоги під час досудового розслідування щодо видачі (екстрадиції) за 2021, 2022 та три місяці 2023 року.

Так, у ці роки від іноземних установ надійшло 126, 28 та 4 звернення щодо екстрадиції. З них було виконано відповідно 112, 97 та 9 звернень. Як прокурорам вдалося виконати у 3,5 раза більше запитів, ніж отримати – наразі загадка. Навіть, якщо зважати на ймовірну заборгованість минулих років.

А от що стосується запитів установ України, то тут картина зворотна. Адже річним показникам у 60, 606 та 27 запитів відповідають цифри 52, 53 та 24 їхніх виконань.

І знову аномальним виступив 2022 рік, коли прокурори фактично виконували лише одне з десяти звернень.

* * *

Отже, із початком активних бойових дій обсяг міжнародного співробітництва України на фронті екстрадиції суттєво упав. Можливо із цим пов’язане небажання окремих державних органів надавати більш детальну інформацію.