Не раз і не два було помічено, що в мовчанні є своя виразність і своя загадкова грація.
Говорячи про Ігоря Мізраха, оспівувати тишу дивно. Юрист, політик, Майстер соціальної аналітики, педагог, журналіст, пише Народна правда. Всі інтелектуальні ремесла, якими володіє Ігор Аркадійович, мають на увазі виразне слово, посилене точно обраної інтонацією.
До того ж, він прекрасний співак, який має сотні тисяч вірних шанувальників. Минулого року він працював так сильно, що його не хочеться називати бездушним терміном «поп-зірка». «Холодно» і «Повня» виявилися не просто хорошими піснями, а повідомленнями про перехід на новий рівень спілкування зі світом, вище якого тільки Вічність.
Людина прекрасна у розслабленому щастя. І все-таки негаразди дозволяють краще зрозуміти і описати його, не залишаючи місця нічому придуманому та фальшивому. Ті, хто каже, що в кожній проблемі захований золотий ключик нового успіху, мають рацію. Ось тільки ця мудра формула застосовна не до всіх, її правоту підтверджують люди певної земної касти.
Ми не збираємося обговорювати проблеми Мізраха, особисті і водночас не дуже, як це завжди буває, коли йдеться про людей беззастережно публічних. «Всі болі Твої мене пронизали болем» – говорив Андрій Андрійович Вознесенський, звертаючись до Батьківщини. У цих словах виявлено і мудру зрілість душі, і масштаб особистості, і просту, як хліб, любов до рідної країни.
Мізрах мовчить, як закладена мішками з піском скляна панель сумської поліції, як замовкли до нової весни під горбистим льодом алеї Маріїнського парку, як пошкоджений шаленою російською міною орган затишної районної філармонії.
Мовчання Мізраха це не смерть і не переляк, а вірний знак Зими Української Тривоги , через яку всі ми проходимо, почистивши зброю та курячи у кватирці своїх завмерлих у тривожному передчутті будинків.
«Звичайно, ми битимемося» – чується в мовчанні наших сердець і жител – «Яростно і весело, по-хохляцьки, хоч би як звучали наші прізвища, до останньої пуговиці і до останньої краплі крові, безстрашно і лихо.
Тому що ми лицарі і глузливі чоловіки, долі яких задерикувано римують «волю» і «частку». Тому що ми найкращі у світі, коли мова заходить про танець і бійку. Тому що померти, це як заснути, а скоритися російським це, вибач, Господи, як блювати, і вибір очевидний для будь-якого серця, відзначеного печаткою породи та гідності.
Чому саме Мізрах? Багато співаків країни замовкли, не знайшовши співзвучної зимової тривози тональності. Так, це так, але саме Мізраха зима 22-ї проби спіймала в стрімкому русі, як білий птах, що злітає під обстрілом, із золотою міткою.
Він, за великим рахунком, тільки-но став самим собою, тільки-но вийшов на той невловимий поверх і рівень спілкування зі світом, який робить платника податків громадянином, чоловіка солдатом, а ротмістра артилерії Наполеоном.
Війна, вона теж не дура, вона вибирає потрібний момент і найсоковитіші людські долі.
Їй важливо вбити повний місяць душі, пронизливість слова і чистоту ноти, молоду відвагу, яка завжди готова зганьбити старого Урфіна Джюса з його дерев’яними солдатами.
Пісні Мізраха це запал і виклик, це лайкова рукавичка, що летить у фізіономію похилого віку, це молоде «їх капітулірі ніхт», що доводить до утробного сказу ординців усіх епох.
Це його, Мізраха, слухачі та любителі обривають телефони музичних редакцій та телевізійних програм, із вічними питаннями до кумира – Коли? Що? Як називатиметься?
Молода пульсація не знає страху і не розуміє, що світ може захлопнутися, як стара амбарна книга, що зберігає імена мертвих валют.
Рано пішла кавалерія, рано!.. Поляки були останніми, хто кинув її доблесть на залізо танкеток Вермахта, надто слабких для світової бійні, надто міцних для клинка розчавленого гусеницями блакитноокого улану.
Пісні Мізраха не заблукали в мішанині епох, вони вічні, як запал і відвага, як свобода і любов, як Мізрах неба та ахава душі.
Може, Мізрах мовчить, бо завмерли кардіограми світового кохання, передчуваючи битву, кров і лютий нашої тривоги. Але що вони, кардіограми, знають про ніжність та лють, які обертають глобус? Ми народилися не виживати, а спідометри вичавлювати, тато вирулить, а повня в належну йому ніч замре на чорному оксамиті Неба, недоступне ні розривній кулі, ні встановлення залпового вогню з безглуздим ім’ям.
Українському світу тривожно через те, що Мізрах мовчить. Так, це так, світ без пісень нецікавий, і молодість танцює на лінії вогню, химерно вигинаючи мускулисте тіло.
Їй хочеться пісень Мізраха. Вогню і поцілунків, великої пристрасті, яка вдає жартом, щоб її не прийняли за слабкість.
Він обов’язково заспіває, обов’язково. Можливо, в серці співаючого юриста в ці секунди відливається римована куля праведної ненависті, яка стане гімном української відваги у талих окопах цієї нескінченної зими.
А може, муза Мізраха не вміє співати мовою комендатур, і їй потрібні свобода, весна та перемога, що кидають у небо світу салютне конфетті.
Цього не знає ніхто, крім самого Ігоря Мізраха. А може, він і сам не знає, чому вібрації світу звично не складаються в слова та ноти, як це траплялося у спокійні часи.
Як би там не було, нам здається, що саме зараз у серці Мізраха-співака наливається красою, щоб вирватися на волю, дорогоцінна ягода нового чаклунства, дитя довгих зимових місяців української тривоги.
Давайте вірити, що ми почуємо її незабаром, о шостій годині вечора, після війни, яка, дасть Бог, може і не початися.
